Елена Кудренко: Про »пять лет ада в Украине» сестры Сенцова

Елена Кудренко: Про »пять лет ада в Украине» сестры Сенцова

Про «пять лет ада в Украине», за які написала двоюрідна сестра Сєнцова.

Доречі, нерідко відомі люди «вигрібають» за недалеких родичів, друзів, колег по роботі — бо змі приписують прізвище, і тепер давай, Сєнцов, «вигрібай». За сестру, чи за собаку, чи за хом’ячка сестри, чи за зятя куми сестри, й так далі.

Але я про інше. Цією весною стала свідком, як якесь створіння років за 45 в аптеці, в черзі переді мною, жалілося на те, що в Україні дуже погано, все дістало, а у неї «вся семья в Курске. Все там — и друзья, и родня». Там, в Курську, вакцинують «нормальною вакциною», а Україні знову пришлють щось ненормальне (китайське).

Стояла і кричала у віконце приголомшеній продавчині про це своє сповнене муки життя, й питалася, чому немає російських ліків в українській аптеці. Про комуналку та про людей, про ціни та про зарплати. Пожалілася, купила ліки та вийшла.

А подив у оточуючих залишився. У нас же рабів не завозять сюди? Навпаки, то наших ганяли на «стройку века» до Росії, чи на відбудову російських міст (хоча Україні дісталося більше). Звідки в нас сьогодні залишилися ті рабині з Курська, яких сюди насильно завезли, чи що? На ланцюгу тримають? Не дають змоги заробити, чи перед цим вивчитися, стати кимось ще — а не низькооплачуваним працівником?

Щодо «ада» в Україні, та ще й впродовж п’яти років — звичайно ж, російські пропагандисти вже рознесли цю «благую весть» по своєму телебаченню та інтернету. Але суть, яка вилазить на поверхню, одна — рабу дуже скрутно в країні, де як-не-як можна дійсно голосувати. Чи відстоювати свою позицію. Можна вийти на Майдан та крикнути, що тебе щось не влаштовує. Можна спокійно бути опонентом діючої влади. Можна багато що — але цей надлишок свободи дуже пригнічує раба, бо він не навчений тому — що з нею робити.

Жалюгідно. Як в країнах Балтії — їм погано, але виїзджати не хочуть. В Україні погано — але їдуть і їдуть. В Європі погано — але мчать туди на літаках, на машинах, виштовхують туди своїх дітей. В США погано, але благають допомоги чомусь у американського президента, коли Путін не чує.

Ми самі творимо своє життя. Якщо є родичі в Курську — це ж прекрасно, бо буде де жити, з роботою допоможуть, нагодують, будуть утримувати постраждалу родичку хоч роками, так?

Чи ні?)

А я людина практична, вихована Україною, тому навіть пропоную бізнес-план, щоб не страждати цілих п’ять років, чи більше. Отже, треба:

— зателефонувати родичам до РФ та попередити, що їдете до них назавжди. Нехай готують окрему кімнату та їжу;

— зібрати речі;

— купити квиток на потяг. Можна попросити родичів вислати гроші на квиток. Бо вони ж раді й чекають;

— піти на роботу, якщо є, та висказати роботодавцю все, що думаєте про нього. Сусідам теж, сімейному лікарю, продавчині в аптеці (за те, що немає російських ліків, але ви ж тепер їдете до раю, а укри залишаються в аду);

— забрати чадо з української школи з ненависною українською мовою;

— знову зателефонувати родичам та попередити, що треба дві кімнати чи хоча б дві окремі постілі, на невизначений час;

— на питання: «нам самим тут жить не на что» відповісти, що це маячня. Росія живе краще України, і хай не вруть.

— сісти на поїзд. Зустріти в вагоні російських погранців, на кордоні. Кожного обійняти та поцілувати. Розплакатись. Розповісти, як вам в Україні було погано. Запевнити, що завжди була «за Родину».

Якось так. Але у сестри Сєнцова може й свій варіант є, я не сперечаюсь.

P.S. Пишуть, що треба з’їсти паспорт. Можна спалити його, щоб вже не повертатися.

______________________________________________________________________

Про мою книгу «Сині грози» прочитати можна тут.

Купити в мене або на сайті видавництва Діпа.

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Источник: www.obozrevatel.com